Літературна візитка краю

ДОБРИЙ СЛІД НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ

Ліричний герой поезій Василя Костюка небайдужий до нашого українського сьогодення, до краси довкілля й драматизму людського буття, з багатим внутрішнім світом, щирий у помислах і почуттях. В основі творчої палітри - вдумлива спостережливість, уміння бачити й осмислювати небуденне. Тематика віршів, багата образність відкривають нові грані таланту Василя Костюка.

ЧИТАТИ ЗБІРКУ ПОВНІСТЮ

Зі збірки «Прозріння» (1991)

Котельва

Тополині сніги замітають червневу стежину.

І легкі, наче дим, в ожереди лягають сіна.

До околиць твоїх котить літо зажнивлену днину.

І всім всміхнеться зоря хліборобського роду снам.

Котельва, Котельва! Мій вишневий, захлібнений краю,

У обіймах твоїх нові обрії бачаться нам.

На розлогих полях вежі ранки на плечах здіймають.

Оживає у нас героїчна твоя давнина.

То не спалах пожеж ллється в шиби твої серед ночі,-

Факел миру й добра із земних ми дістали глибин.

І сіють теплом материнські усміхнені очі,

Хоч гірчить на вустах давніх втрат незів’янний полин.

Котельва, Котельва!

Ти на поклик суворий Богдана

Висилала сотні героїчних своїх козаків,

Бо боліли тобі України роз’ятрені рани,

Живив серце вогнем справедливий до ворога гнів.

Ми чужинські сліди заорали в степу після бою.

Тільки пам’ять жива про синів котрі в вічність пішли.

Партизанські стежки ще видніються межи сосною*.

Обеліски крізь час у єдинім салюті звелись.

Котельва, Котельва!

Не шукаю у світі едему.

Із тобою ділю свою радість, тривогу і сум.

До схід сонця встаю поклонитися хлібу твоєму.

І синівську любов на олтар твій щоденно несу.

*Сосни посаджені, С. А.. Ковпаком весною 1918 року,

входять в зону Ковпаківського лісопарку.

Балада про батьківську хату

Коли ще розпашілі автомати
Вистукували смерті позивні,
Із попелищ підводилися хати
У нашій надворсклянській стороні…

Не з цегли, не з граніту мурували,
Та й дерева для зрубу не було.
Правічні дерни в стіни строго клали
За пластом пласт… І виросло село.

А тут зима. На новосілля в хаті
Мороз іскриться сіллю по кутках.
А неньці ніде дрібки солі взяти,
Щоби хоч дітям посолить шматка…

У снах тривожних лоскотали жмені
Нам колоски у повоєнну ніч.
Були тоді ми зовсім ще зелені,
Зустрівшись з лихоліттям віч-на-віч.

Та доля нас сувора гартувала.
Чоло ніхто безвольно не схиляв,
Від подиху весніла, оживала
У стінах чорна батьківська земля.

О, земле, земле! Молоде коріння
Впліталось цупко у твої пласти,
І проростало у хатах насіння
Від нашого тепла і доброти.

Зимовий етюд

На дворі біло, на дворі сніжно,
В моєму серці струмує ніжність,
В моєму серці любов і ласка,
Іду у вечір, зимову казку.

Здригнулись віти – кошлаті вії,
Зронили легко пухнастий іней.
І знову тихо. Авто лиш часом
Снопами світла сутінь прикрасить.

Та ліхтарі ще в дрібному вітті,
Немов кульбаби у весну світять.
Десь поруч сріблястий дзенькіт,
І серце в грудях зрадливо тенька.

За каблуками – сліди-мережки,
Неначе в юність уздрів я стежку.
Несу тривожно любов і ласку
В січневі чари, в зимову казку.

↭

Веселим променем твій погляд впав на мене,
І парость почуттів у серці ожива.
Вже чую в жилах кров вином тече черленим,
Кохання трунок свій не виплесну в слова.
З вуст у вуста, аби не мати втрати,
Із серця в серце ніжність переллю.
Усе, що на словах, те вічності не варте,
З гарячих, спраглих вуст любов спивай мою.

↭

Достигають вишні – літечка рубіни.
Гілку обважнілу вітерець гойда,
Чебрецями пахнуть ночі горобині
І когось гукає перепел в житах.

А довкола поле – зором не окинеш,
Золоте колосся очі відбира.
По якій стежині, дівчино, ти йтимеш?
Я тобі волошок ніжних назбирав.

Посаджу тебе я поруч за штурвалом
І пшеничні гони нам замаячать,
А коли сягнемо осені причалу -
Попрошу зі мною на рушничок стать.

Зі збірки «Журавлиний клич» (1998)

Молюсь за тебе

Моя ти рідна Україно,
Святий для мене образ твій.
Я плоть твоя, твоя кровина,
Листок зелений на траві.

І твій Дніпро, твої Карпати,
Могили пращурів сумні,
Поля, чорнобилі прокляті…
У всьому я, усе в мені.

За все, за всіх переболію,
В найтяжчім горі не зломлюсь.
За честь твою, твою надію
Ні перед ким не поступлюсь.

Молюсь за тебе, Україно.
У горі й радості молюсь.
Молюсь, зібравшись на спочинок,
І, просинаючись, молюсь.
↭

Мені болить, як брат іде на брата,

Облуди й зла піднести знамено,

Як диха пусткою проста селянська хата,

А з нею й рід вмирає заодно.

Мені болить, коли плюють в обличчя

І нагло в душу лізуть з чобітьми,

Коли гостинності вмирає добрий звичай

Й безчестя скімлить десь під ворітьми.

Мені болить, коли нагу цнотливість

На ліжникові продають за гріш.

Не по душі блюзнірства юродивість,

Пихатість і розбещеність тим більш.

Я кличу вас під знаки Зодіака,

Де сонм надій вам світить у житті.

Я кличу вас. Там в любощах і праці

Нового дня проріжеться зоря,

Де у коханні лиш є вибранці і бранці,

Від щастя тільки очі нам зорять.

Той дивосвіт напнув зелені шата,

Пташок хорали величають день.

Там пасе місяць тіні волохаті,

З проміння пряжу жайворон пряде.

Я в світ прийшов, щоби у ваші душі

Добірним зерном сіяти любов.

Як важко плуг на полі плати рушить,

Де черевик байдужості пройшов.

Весняний дощ

Задріботів, затанцював на шибах дощ весняний,
І зеленню взялась біля стежок трава.
А птаство не вгава, захоплене піснями.
Від подиху весни хмеліє голова.
Легенько вітерець холодить мої скроні,
Й тужавіють думки, немов вишнева брость.
У небі мчать хмарки, мов без оброті коні.
У жилах грає кров, і серце жде чогось.

↭

Жовтіє лист, пустіє поле,
Летять ключами журавлі,
І шлють зажурено із болем
Свій ключ прощальний до землі.
Тепла і сонця закортіло.
Пташиний зваблює політ.
Зі смутку серце защеміло,
Метнувся поглядом услід.
Та лиш зітхнув і мрій крила
Згорнув, летіти ж бо не час.
І так доволі наплодилось
В країні птахів поміж нас.
Руйнуються родинні гнізда,
Стежки вкривають спориші.
Нема кому до столу сісти
І випить за помин душі.
Я на осіннім плесі долі
Гидким лишуся каченям.
І взимку крижаному полю
Над ним зімкнутися не дам.
Лишуся, щоб збудити весну,
Весну відродження в цвіту,
Сприйнять оновлену, воскреслу
Мою Украйну молоду.

↭

Сніги, сніги від краю і до краю.
Грачиний креп на маківках беріз.
Зимовий день спроквола умирає,
Відлига не шкодує синіх сліз.
Враз небо на негоду заюрило.
Рої сніжинок з вулика зими
Вирвались, заграли, заіскрились,
У ліхтарі б’ють білими крильми.
Де й ділось птаство, морок загортає
У білий саван спохмурнілий світ.
Свій шабаш віхола справляє,
Стежину замітає до воріт.

Просипайся! Березень прийшов,
Голубими дивиться очима.
Жде тебе попереду любов,
Сніг журби розстане за плечима.
Тьохкає кохання соловей
В твоїх грудях молодо і рвійно.
Хтось покликав весело з дверей,
Щоб добро в душі твоїй посіять.
Полетять, полинуть легко дні,
Наче сни, щасливі і барвисті.
Та не згасне в серденьку на дні
Спогадів рубінове намисто.
Зупинися. Літо на порі.
Вишні достигають, в росах вмиті.
І тривожно вабить за поріг
Цвіт волошок в золотому житі.

↭

Дрижить осика, боже, як дрижить…
Пожовклий лист, мов гріх старий, спадає.
А день осінній швидко так біжить,
Що й часу вже й на роздуми немає.
- Покайся! Чуєш? – вітер шамкотить
І холодком у груди голі диха.
Чи грішниця? Не треба ворожить.
Від того не було нікому лиха.
Дрижить осика. Лист летить, летить…
Роса на вітах, мов сльоза, холоне.
Вочевидь було чим дорожить.
Всього в душі навік не похорониш.
Спадає лист. Як нехотя летить.
Іще терпіть очищення морозом.
Тремтить осика. Дрібно так тремтить,
До царства сну спинившись на дорозі.

Зі збірки «Так серце веліло» (2007)

А їх все меншає із часом.

Далекий відгомін війни

Згасає, глухне з ними разом

На тихім клині цілини.

Бойовищ вирівняне поле.

Золотить сонце пшениці.

Та знову зарудів осколок

В дитячій, лагідній руці.

Земля, як тіло ветерана,

Чужий виштовхує метал.

Немов підказує, що рано

Нам забувать свинцевий шквал.

Не відчиняймо навстіж брами.

Держімо порох про запас.

Заглянь у вічі ветерана -

В них біль тривоги за всіх нас.

Хто сказав

Хто сказав, що кінець путі

Це лише осмислений початок,

Коли вже все ми бачили в житті,

Навчилися мовчати і кричати.

Нам іще, як вчора, все болить,

Мрії по-весняному бруняться.

Хочеться світ квітами встелить,

Турботами про вічність перейняться.

Сім вітрів би знову під крило!

Осягти омріяне з дитинства.

Спопелити, викоренить зло.

І заново, як Фенікс, відродиться.

Доля нас не врізала в правах,

Літ подарувавши опахало.

За життя покинув тіло страх.

Жаль, що часу залишилось мало.

Просто я літами дорожу

Потроху глухне, черствіє душа.

Не поспішаю вбрід, шукаю переходу.

За чим ще вчора серце краяв жаль,

Сьогодні чомусь зовсім вже не шкода.

Ні грім, ні блискавка так гостро не вража,

Як в юності тривожній і далекій.

І все частіше щось щемить душа,

Коли в ключі збираються лелеки

Чи заздрю їм? Не знаю. Не скажу.

В чужих краях тепла я не шукаю.

Просто я літами дорожу,

Що з ними непомітно відлітають.

↭

Голубіє небо поміж віти,

Нам постіллю стелиться трава.

Знову в груди тепло диха вітер

І злегка хмеліє голова.

Спрагло твоїх вуст шукають губи,

Й хвилювання подих забива.

Птаха перепитує: чи любиш?

В поцілунках губляться слова.

Сонце підіймається все вище,

Наш благословляючи союз.

Наді мною соком бризка вишня.

І я п’ю вино з солодких вуста.

↭

Відпалахкотіла, відцвіла акація.

Бджіл весняний гомін відлунав.

Як повз неї йду щоденно вранці,

Сумно так вітається вона.

В спогади солодкі поринаючи,

У весняний повертає світ,

Де з гарячим вітром обіймаючись,

Йшла, мов наречена, до воріт.

Все гуло, буяло у захопленні.

Світ хмелів від подиху її.

І були неначе заговорені

Бджіл співучих золоті рої.

Де й поділось. Висотано, випито

До краплини молодильний чар.

І вітрисько з молодечим вивертом,

Цвіт зриває, мов фату, з плеча.

Де ж вони, закохані, залюблені?

Наче вітром видуло з села.

І стоїть зажурена, розгублена

Та, що світ із розуму звела.

Зі збірки «Осіннє перевесло» (2019)

Я важко йшов

Повірилось, легких шляхів нема.

Я весь із сумнівів і болю.

Та у відчай зроду не впадав,

Коли вже й на лопатки клала доля.

В покорі не чекав останню мить,

Бо вмів життям і честю дорожить.

Я важко йшов. Кричали: «Поступись!

Не по тобі сю крутизну здолати».

В ході собі під ноги не дививсь,

Щоби у прірву часом не зірватись.

Не рівним був і не чітким мій крок.

Та у житті я мав мету єдину:

З крутого неба не знімать зірок,

А підіймати, славити людину.

Вона мене живила і вела,

І хміль натхнення у собі несла.

↭

Вже відмріялось щось,

Відбуянилось і відспівалось

В тихім затишку вулиць,

Гомінливих кафе.

Довго так в самоті

Між конфесій і партій блукалось,

І, як загнана птаха,

Душа моя спрагла живе.

За всі довгі літа

Не знайшла вона, чомусь, спокою.

За своє і чуже їй і досі безмірно болить.

І за те, що Вкраїна

Блукає моя сиротою,

Просить Господа Бога

Їй кращої долі вділить.

Упаду на коліна

Удосвіта в ранішні роси,

Піднесу до небес

Я ковчег розігрітих долонь.

Хай Господь відведе

Від Вкраїни всілякі загрози.

Я прошу тебе, Отче,

Україну від зради боронь.

↭

Я не подам тобі руки.

Ти той, що не тримає слова,

Розмінює на мідяки

Безцінне золото любові.

Я не подам тобі руки.

Не щирий ти на добре діло.

Лиш поступись, ― як будяки,

Упнешся боляче у тіло.

Я не подам тобі руки,

Як з прірви будеш витягати,

Бо робиш жест в цю мить такий,

Щоб відвести мене до ката!

Я не подам тобі руки,

Бо ти не любиш Україну.

У час суворий, час тяжкий

На бій не підеш до загину.

Я не подам тобі руки.

Одне скажу лиш принагідно:

За мзду з вельможної руки

↭

Ти продаси і матір рідну.

Спливають дні, спливають роки.

Життя, як наче й не було.

А світ ясний, такий широкий

Підняти зваблює крило.

Полинуть високо і легко,

Над цілим світом попливти,

Як в рідний край летять лелеки,

В путі збиваючись в гурти.

Вже чую крик їх в небі чистім.

Ключі їх в далечі ловлю.

І цю весняну урочистість

Все більш з літами я люблю.

↭

Набігли хмари чорні, паталаті,

І срібний дощик вже не забаривсь:

Протупотів по травах, по лататтю,

Над нашим лугом тихо зупинивсь.

Щось шепотить захоплено і жваво,

І його спрагла слухає земля.

А ген в півнеба зайнялась заграва

І грому гомін чується здаля.

Принишкло все, листок не ворухнеться,

І голосу ніхто не подає.

Та із-за хмар вже сонечко сміється,

І райдуга із Мерли воду п’є.

Мелодія дощу

І він прийшов. Бісився на покрівлі,

В старенькій ринві весело співав.

І танули сніги, і просинались ріллі,

Де босими ногами весняний дощ ступав.

Із часом дужчав, і нічні кошмари

Безжально розіп’яв на темному вікні.

І я не спав, бо вже весною марив,

Мелодія дощу бриніла у мені.

Любові повінь берегів не знає,

І не збагнеш, куди вона несе.

Тобі забайдуже, себе не запитаєш,

Що буде там? А, може, втратиш все?

Вир почуттів, неначе маковиння,

Вихоплює з реальності життя.

І не розрадять люди, й не зупинять.

Та й хто пораду дасть нам до пуття?

У цьому просторі весляр сам і керманич,

Найкращий друг порадить невпопад,

І, хоч кружляє неспокійна галич,

Для тебе це, як в серпні зорепад.

Пливи ж назустріч зірці полохливій,

Що сходить десь для тебе з небуття,

Її ти запали і під громи сварливі

Неси через незгоди у життя.

Літературна візитка краю

Ярлыки

среда, 19 февраля 2020 г.

Ярлыки

среда, 19 февраля 2020 г.

среда, 19 февраля 2020 г.